Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 22
Він часто слухає новини на своєму старому портативному радіоприймачеві. Іноді вночі, коли я вже в ліжку, то чую крізь стіну голоси, що говорять про якогось чоловіка на ім’я Джордж Буш та про «війну із тероризмом». Цей чоловік – Джордж – здається, дуже злий на тероризм, а Серж злиться на того Джорджа, бо щоразу кричить на радіоприймач, як тільки там згадають його ім’я.
Серж каже, що я вже досить доросла, аби стати справжнім солдатом, познайомитися зі злом цього світу і навчитися із ним боротися. І перший крок до цього – уважно слухати та концентруватися на тому, чого вчить мене Серж.
– Забавки скінчилися, – сказав він, – настав час для справжньої битви.
Ми почали з того, що взялися робити для мене власний маскувальний костюм. Він допомагає сховатися від ворога – навіть якщо він погляне у ваш бік, то побачить лише купу трави, а не людину. Серж навчив мене, як змайструвати собі такий костюм зі свого старого армійського захисного комбінезона та рибальської сітки. Пошиття костюма є справою доволі складною, бо сітка груба та постійно вислизає з голки, але Серж навіть це заняття зумів перетворити на розвагу, співаючи непристойних пісеньок, яких він навчився за часів служби в армії. Я не можу тут навести слів цих пісень, бо дуже вже вони… непристойні. Але те, як він їх співав, та ще й розкішно удаючи дурнуватий акцент, смішило мене до гикавки. Сьогодні вранці я гикала так, що ледве не зіпсувала шов.
Тоді Серж припинив співати й приніс мені склянку води. Коли він повернувся, то на обличчі його був дуже серйозний вираз; він сказав, що ми робимо все це тому, що на нас чекає битва, у якій ми повинні перемогти. Після цього він розповів мені трохи більше про свою велику війну. Він сказав, що, якби йому довелося знову йти у бій, він не воював би проти іракців. Натомість він узяв би свою рушницю та помахав би нею перед обличчям Джорджа Буша та його «пришелепкуватого синка» і закли`кав їх битися, як солдати. Серж каже, що вони – злочинці. На його думку, вони повинні сидіти у в’язниці. Це через них він кричить у лісі, а в мене – немає матері. Сказавши це, він відвів погляд і змінив тему. Після розмов про померлу в пустелі маму йому завжди робиться сумно. Мені б хотілося, щоб він розповів трішки більше, але ні. Загалом, протягом усього свого життя я дізналася про неї лише три невеликі факти.