Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 17

Я задкую та бігом повертаюся до будинку, навалюючись на скляні двері з такою силою, що майже зриваю їх із петель. Назад – крізь цей смердючий бардак, крізь вхідні двері та повз озеро.

Добігши до машини, я спираюся на капот, намагаючись відхекатися. Трохи згодом я відчиняю пасажирські дверцята і бачу Джо – його обличчя червоне, він кричить.

– Чш-ш-ш, – шепочу я, намагаючись зробити так, аби в голосі моєму не було чути паніки. – Все добре, маленький. Мама тут.

Він дивиться на мене нажаханими очима:

– Хочу до тата! Хочу до тата, зараз же!

Я не знаю, що робити. Не можна ж залишатися із Джо в цьому місці, коли він у такому стані. «Думай, Лізо, думай», – кажу я собі. Тоді я згадую про сільську крамничку. Заїду туди, накуплю харчів та спробую скласти план подальших дій.

Поки ми повертаємося до села, Джо знову починає кричати. Навіть «Там, де живуть чудовиська» його не заспокоює. Він тарабанить ногами, сидячи у своєму автокріслі, а я намагаюся пригадати все, чого мене вчили на заняттях батьківства, які я відвідувала перед народженням Джо; вважалося, що я мушу перечитати стоси літератури із такими заголовками, як «Витримати жахливого дворічного» та «Поради лагідного виховання». Але навички, які я мала б вигострити протягом цих років, було знищено жахливою ситуацією, у якій я опинилася.

Як можна лагідно виховувати свою дитину, коли ти потрапила в пастку токсичного середовища? Як витримати жахливого дворічного, якщо ти й собі ледве даєш раду? І однаково мене гризе відчуття провини за змарновані життям у страху роки. Я дивлюся на Джо у дзеркало заднього виду, на його обличчя, мокре від шмарклів та сліз, і подумки обіцяю собі, що я все виправлю.

Коли ми доїжджаємо до села, я паркуюся на стоянці біля пабу. Хтось уставив у рот надувному сніговикові незапалену сигарету. Якби я не опинилася у настільки важкій ситуації, то навіть посміялася б.

Розстібаючи пасок безпеки, я відчиняю дверцята та виходжу на морозне повітря, а коли намагаюся дістати Джо, він кричить так, що в мене ледве вуха не закладає.