Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 28
Чи то через втому, чи то від голоду, а може, вплинуло все разом, але він слухняно сідає на потріпаній подушці, як йому було сказано, і підтягує до підборіддя коліна.
– Гарний хлопчик, – кажу я, погладжуючи його м’яке волосся. – Мама дуже тебе любить, ти ж знаєш?
Він не відповідає. Я підводжуся та освітлюю ліхтариком кожен закуток кімнати. Роги над каміном у цьому світлі здаються навіть більшими, ніж раніше, ніби той звір, якому вони колись належали, просто за стіною чекає на нагоду пробитися крізь цю стіну. Я веду ліхтариком угору, до камінної полиці – цікаво, навіщо хтось вишикував там ці пляшечки з антисептиком? І тоді помічаю за пляшечками три великі свічки. Я дістаю їх – ґніт цілісінький, можна запалювати.
– Ти тільки поглянь, що я знайшла! – звертаюся до Джо, ставлячи їх на столі. – Свічки! А може, запалимо?
Джо киває. А мене накриває хвилею спогадів про святкування трьох місяців від його дня народження – тоді я ще святкувала сьомого числа кожного місяця. Я згадала торт у вигляді гусені, куплений у M&S, і три свічки, встромлені у товстий шар шоколадної глазурі. Марк тоді сказав, що це маячня – витрачати гроші на торт, коли Джо навіть ще не може їсти нічого твердого. Але мені кортіло, щоб сьоме число щомісяця було особливим – так багато цей день означав для мене, так сильно я любила свою дитину. І воно було того варте – побачити його маленьке обличчя, коли я запалювала свічки, побачити, як блищать очі, коли він спостерігає за тим, як танцює полум’я. За кілька місяців усе зміниться.
Я відганяю спогади геть і шукаю в кишені запальничку. Попри те, що я вже кілька разів намагалася облишити куріння, однаково й досі не можу обійтися без сигаретки. Насправді зараз я могла б скурити цілу пачку – аби тільки вгамувати нерви. Але з моєю жалюгідною зарплатнею сигарети мені зараз не по кишені.
Я вишиковую свічки на столі, а потім обережно по черзі їх запалюю. Щойно вони починають горіти, кімната ніби більшає. Я дивлюся на Джо. Його обличчя світиться.
– Подивися-но, – кажу я, встаючи, аби помилуватися грою світла, – хіба ж не краса?