Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 33
Я схопилася за борт човна, намагаючись відхекатись і гадки не маючи, чого очікувати далі. Потім він подивився на мене так, ніби щойно прокинувся. Несподівано він знову став Сержем.
– Нумо, сонечко, – спокійно промовив він як зазвичай.
І витягнув мене з води у човен.
Я не могла промовити ані слова. Просто сиділа й тремтіла, поки він веслував назад у напрямку берега.
– Радий тобі повідомити, – промовив він, допомагаючи мені вибратися із човна, – що ти з успіхом витримала перший етап випробування. Тепер настав час для наступного етапу. Власне, до нього ми й готувалися.
Він вказав у бік скелі.
– Але… Серже, – сказала я, цокотячи зубами. – Я…
Але я так і не змогла вичавити із себе більше ані слова. Я дуже змерзла. Мені було дуже страшно.
– Наша мета дуже прудка, – сказав він, ідучи переді мною у напрямку Гарроубі-Креґ. – Ми повинні її знайти та зайняти позицію.
А я просто стояла і не могла вгамувати тремтіння.
– ХОДИ! – закричав він.
І я пішла за ним слідом.
У вологому одязі сходити на вершину було важко і, поки ми видиралися нагору, я повсякчас сковзалася. Мені хотілося, щоб Серж мені допоміг, щоб він узяв мене на плечі та поніс, як це було тоді, коли я була ще маленькою, але він навіть не озирався на мене, а просто йшов вперед. І саме тоді в моїй голові почало роз’яснюватися і я спробувала збагнути, що саме тільки-но сталося на озері. Навіщо він це утнув? Чому він змінив план? Чому в нього був такий здивований вигляд, коли він витягнув мене із води? Утім, я добре розуміла, що поки ми не виконали нашої місії, жодного сенсу ставити Сержу ці запитання не було, тому я просто слухняно та мовчки йшла за ним слідом.
Коли ми дійшли до нашого сховку, Серж опустився навколішки і примостив рушницю з біноклем. Мене він пустив до зброї, а бінокль приставив до своїх очей.
– Ми готові, – сказав він, опускаючи бінокль. – Далі все залежить від тебе.
Я зайняла позицію та спробувала підняти рушницю, але руки мої, втомлені від борсання у воді, не слухалися. Я відклала рушницю і взялася їх розтирати. Це не допомагало – руки однаково боліли та не слухалися, але я розуміла, що повинна ігнорувати біль та витримати це випробування, бо Серж розгнівається ще сильніше. Ціль то з’являлася у прицілі, то зникала з нього. Знову піднявши рушницю, мої руки озвалися пульсівним болем, я почула у голові своїй слова Сержа та приготувалася стріляти.