Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 16
Вийшовши до передпокою, я намагаюся міркувати тверезо. Треба знайти тут бодай якусь подобу нормальності: санвузол, кухню. Я перевіряю двері до кімнати переді мною – відчиняю їх та інстинктивно намагаюся намацати на стіні вимикач, але знову ж таки марно. Заходжу всередину та свічу ліхтариком перед собою. У центрі кімнати стоїть здоровенний дерев’яний стіл. Як і камін у вітальні, він захаращений різним мотлохом. Порожні консервні банки, старі газети, шматочки вовни та хворост. Раптом око ловить спалах яскравого кольору, і я нахиляюся, аби подивитися уважніше. Це червона стрічка для волосся, я носила такі в дитинстві. Я беру її двома пальцями та вивчаю на дотик. Оксамит. Дивлюся на неї – дивно, як така річ могла опинитися посеред усього цього сміття. А потім намотую її на зап’ястя і зав’язую у вузол.
Я підіймаю ліхтарик і освітлюю ним дальню стіну, відчайдушно шукаючи бодай якісь ознаки сучасності – пральну машину, духовку… але тут немає навіть раковини. Посвітивши ліворуч, я помічаю чорну металеву конструкцію, оперту на стіну. Її передня частина покрита плиточками із намальованими на них синіми цифрами. У верхній її частині розташовано різні кнопки та ручки, але я й гадки зеленої не маю, що це таке. Ніколи раніше не бачила нічого подібного.
Поруч із конструкцією – скляні двері. Протерши рукою потьмяніле скло, я бачу, що вони ведуть надвір. Я намацую ручку.
Двері зачинено. Я воджу ліхтариком по всій їхній поверхні угору і вниз, аж раптом вгорі помічаю засув. Відсуваю його та відчиняю двері.
Стоячи на дерев’яній сходинці, я перебігаю поглядом усю цю фіолетову пустку. Пагорби, що ніби навалювалися на мене з обох боків, коли ми сюди їхали, тепер нагадують поснулих велетнів, а їхні вершини тягнуться до сірого неба. Поле за будинком розділяє кам’яна стіна, відокремлюючи квадратний клаптик землі. Із землі стирчать патички, і в цьому ламкому зимовому світлі мені ввижається, ніби це залишки овочевої грядки. Решту саду завалено дротяними клітками. Я глибоко зітхаю, потім кривлюся. Навіть тут, надворі, повітря смердить гнилизною. Я обертаюся, маючи намір повернутися до будинку, але щось привертає мою увагу; я придивляюся. Щось визирає з однієї з кліток. Я йду до неї. Це ніби хвіст. Рудий та худий. Лисиця? Раптом у пам’яті моїй промайнув спогад про сутінки на кладовищі «Гайґейт» та гавкіт лисиць, які облаштували там собі нірки серед надгробків, – і тут же зник. Я хапаюся за цей хвіст, і він тут же падає на землю, а з нього зривається рій дрібних мушок. «Безумовно, лисиця», – думаю я собі, але, коли зазираю в клітку, моє серце починає калатати так, що ледве не проламує грудну клітку. Там, на дні клітки, лежить сірий, плямистий череп.