Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 14

Протягом якогось часу я сиджу, намагаючись зібрати докупи свої думки. У мене за спиною тихенько посопує Джо. Я кидаю погляд на годинник, умонтований у приладову панель – 16:00. Незабаром сутеніє. А про те, аби досліджувати цей будинок у темряві, годі навіть і думати. Я дістаю з бардачка батьків ліхтарик, відчиняю дверцята автомобіля і знову йду до будинку.

Коли мої руки схопили цей ліхтарик, і з нього полилося переді мною заспокійливе світло, мені раптом примарився образ мого батька, що прогулюється у своєму довгому чорному пальті кладовищем «Гайґейт». Він якось привів мене на те кладовище напередодні Гелловін, аби «я відчула дух свята». Я посміхаюся, згадуючи його кругле рожеве обличчя, що визирало з-під капюшона його пальта, коли він стояв біля статуї Карла Маркса.

– Френку, ти анітрохи не страшніший за мокре листя салату, – посміювалася мама, коли батько спускався сходами у своєму наряді.

І вона мала рацію. Але татові було до цього байдуже. Справді велике значення для нього мало те, аби кожне свято – чи то Гелловін або Ніч багать, чи то Різдво або мій день народження – відзначали, і воно було особливим. Коли тебе люблять так, як любили мене в дитинстві, то почуваєшся непереможною, і жодним у світі жахам тебе не здолати. Ти – під захистом.

«От би тато був тут», – думаю я, освітлюючи вхідні двері будинку ліхтариком, – він би знав, що робити. Він завжди знав, що робити.

Двері вкрито брудом та павутинням. Дотримуючи вказівок, які я знайшла у записці, я повертаю ручку та навалююся на масивні дерев’яні двері плечем. Вони трохи подаються, хоча і ледве-ледве. До моєї шкіри чіпляється павутиння, як той набридливий бур’ян, що раніше ріс у саду в моїх батьків у Гайґейті. Я витираю руки об джинси, потім навалююся на двері ще раз, поки вони нарешті відчиняються із різким, скрипучим звуком.

І ось я стою, вдивляюся у темряву, і мене переповнює дивне відчуття. Начебто крихітні голочки поколюють шкіру. Я заплющую очі та подумки загадую бажання, аби все було добре, аби там – у темряві – не чекало на мене жодне жахіття. Розплющивши очі, я знову вдивляюся у чорний дверний отвір. Так тихо, що я аж задихаюся. Треба забиратися звідси негайно. Забрати звідси Джо. Але куди мені податися? Немає куди. Я роблю глибокий вдих, швидко озираюся, перевіряючи, чи моя машина досі стоїть на місці, після чого повільно заходжу всередину.