Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 39

– Що ж, трохи ніяково вийшло, еге ж? – від нього смерділо пивом та курчам по-мадраськи. – Не знаю, що тобі сказати. Здається, ти досі так і не зрозуміла, Лізо, як воно – бути дорослою?

Дивлячись на ту недоладну пічку, я кажу собі, що хоч як би важко мені довелося та з чим судилося мати справу, я повинна довести Маркові, що він помиляється. Зрештою, мені двадцять вісім років, я не якесь там дурне дитя.

Я стаю, випроставши спину, і намагаюся уявити, що я – розумна та доросла, що я чудово знаю, що я роблю, але потім мені б’є у ніс такий різкий запах, що аж перехоплює подих. Затуливши рота рукою, я помічаю ліворуч від пічки невелику нішу. Цей неприємний запах, здається, тхне звідти. Не дихаючи, я входжу туди. Посеред тісної кімнатки стоїть високий дерев’яний ящик. Наблизившись, я бачу у верхній його кришці отвір, а поруч – старе заіржавіле відро. Бути цього не може. Але коли я заглядаю у той отвір, мої страхи підтверджуються. Це – туалет.

Я, похитуючись, повертаюся до кухні та виходжу у передпокій. Натрапляю на двоє дверей, що ведуть ліворуч. Потім прочиняю перші з них та ступаю всередину. Тут запах інший – солодкий, затхлий, що нагадує мені парфуми, якими користувалася моя мама, коли я була маленькою. Вона поливалася ними так рясно, що геть занурювалася у цьому запахові, і тато казав, що вона пахне так, ніби пограбувала парфумерний відділ у Selfridges. Звісно, тато жартував, але мама ображалася. Її міг засмутити навіть невинний коментар. І потім вона годинами ображалася, а тато все намагався її задобрити свіжоспеченими бісквітами або пропозицією прогулятися. Але якщо в мами псувався настрій, так просто цього було не виправити. Дивлячись на кімнату, до якої я щойно ввійшла, я намагаюся не думати про батьків. Голі стіни пофарбовано у блідо-блакитний колір, що нагадує лікарняну почекальню. Тут зовсім порожньо, якщо не брати до уваги купу простирадл та ковдр у кутку. Я невпевнено іду в їхній бік. Там можуть бути щури чи миші. Або навіть щось гірше.

Легенько тицяю ту купу на підлозі ногою – на щастя, жодних ознак життя вона не подає. Я видихаю. Здається, зараз у мене оголений кожен нерв. Я нахиляюся, намагаючись з’ясувати, чи якусь із цих ковдр можна врятувати. Принаймні, від них не тхне так, як від тих, що у вітальні. Я підіймаю верхню ковдру і бачу під нею спальний мішок кольору хакі. Я беру його та притискаю до обличчя. Пахне вологою та цвіллю. Раптом я чую пронизливий крик.