Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 4
– Джо, а ну, дивися хутчіше, – кажу я, показуючи пальцем у вікно та відчайдушно намагаючись говорити весело. – Бачиш, який сніговик? Оце він смішний, нє?
– Хочу до татка! – кричить малий у відповідь. – Де татко?
Мені від цих слів крається серце. Я хочу кричати йому, що я – його матуся, що я люблю його понад усе на світі! Але йому це байдуже, тому я лише заспокійливо шикаю на нього, після чого вимикаю радіоприймач і вмикаю придбаний учора диск із казками.
Спершу лунає жвава мелодія, а потім – тихий голос з американським акцентом починає читати «Там, де живуть чудовиська»[1]. Коли я була маленька, це була моя улюблена книга; сподіваюся, Джо вона також сподобається. Раптом він припиняє плакати.
– Ну що, так краще? – цікавлюся я за кілька хвилин, не зводячи очей з дороги.
Але він не відповідає. Він повністю занурений у слухання.
– Дякую тобі, Господи, – шепочу я, вдячна за тишу.
Ми були на краю села. Небо темнішає, праворуч з’явилися будиночки з червоної цегли. Під’їхавши ближче, я бачу на дерев’яному знаку написані чорною фарбою слова «ДЕНЬ УСІХ СВЯТИХ» і чоловіка, який стоїть перед входом до церкви.
Священник. Коли ми проїжджаємо повз нього, я ловлю на собі його погляд і пригадую, як востаннє відвідувала каплицю, а мої руки були вкриті саднами. Від цього моєю шкірою пробігає мороз. Я відганяю ці спогади й зосереджуюся на дорозі. Навігатор сказав, що мені потрібно проїхати цією дорогою за село ще зо п’ять кілометрів, хоча я більше покладаюся на слова із записки, що врізалися мені у пам’ять. «Виїдеш просто до озера. Його неможливо пропустити».
Коли я їду вузькою дорогою, пагорби обабіч мене височіють, начебто розгорнуті сторінки книжки-розкладачки. Небо стає темно-сірим. Западає ніч. Не видно ані будинків, ані людей. Навіть жодного автомобіля не їде назустріч. Мою грудну клітку розпирає від тупої паніки, я відчуваю, як вона підіймається аж під горло. Я зосереджуюся на м’якому голосі з аудіодиска, що описує диких чудовиськ та їхнє страшне ревіння, і раптом мені знову стає ніби шість років, і я ніби знову згорнулася клубочком на канапі біля тата, а він читає мені історію про молодого хлопця, який вирушив у далеку подорож морем.