Читать книгу Секрет дому на озері онлайн | страница 3
Вдих. Видих. Вдих. Видих.
– Усе добре, зайчику, – кажу я, коли серце моє заспокоюється. – Мама просто взяла тебе у велику і цікаву подорож. Ми їдемо на село, там будуть овечки, корівки та ще безліч усякої цікавої всячини, і ми мешкатимемо у гарному будинкові! Обіцяю, тобі сподобається.
Я дивлюся на його обличчя у дзеркалі заднього виду. Його великі блакитні очі почервоніли від сліз. Нижня губа дрібно тремтить; він відвертає голову й дивиться у вікно.
– А ну, Джо, – промовляю я якомога енергійнішим голосом, – перевірмо, чи не видно у віконце якоїсь овечки?
Але поля обабіч дороги порожні, а паркани вкриті грубим шаром паморозі. Ані овець, ані коней – узагалі, жодних ознак життя. Їдучи цією пустельною місциною, я відчуваю, як усередині мене все холоне від страху. Якого біса ти робиш, Лізо…
«Просто розвернися і повертайся додому, – кажу я сама собі. – Ти не мусиш через усе це проходити. Ще не пізно все виправити».
Але потім я згадую спотворене ненавистю обличчя Марка і думаю про аркуш паперу в моїй сумці з намальованим маршрутом до місця, де можна буде сховатися. Я багато місяців ховала цей папірець – тепер настав час його використати.
Тільки ось тепер, коли я вже у дорозі, мене долають сумніви. Коли я виїжджала, то була впевнена в тому, що роблю, на сто відсотків, але тепер чую у своїй голові голос мого батька – голос прагматичний та розумний.
«Ніщо не дістається просто так, Лізо».
І якась частина мене знає, що його правда. Невже я щойно припустилася найбільшої помилки у своєму житті?
– Не хочу з тобою! Хочу до тата!
Голос Джо вириває мене із задуми, і, хоча його слова боляче ранять мене, я розумію, що вибору мені не залишилося. Я мушу зробити це. Іншого шляху немає.
Я щосили тримаюся за кермо, аж раптом перед нами з’являється дорожній знак. «Ґарроубі». Я впізнаю назву цього села – її написано на моєму папірці. Звучить дуже банально, але коли я повертаю ліворуч, то бачу, що «село» насправді являє собою кілька старих халуп із ґанками, з коминів яких клубочиться в небо дим. У повітрі висить сірий туман, ми проїжджаємо повз оброблений вапняком мінімаркет із газетною стійкою та старими різдвяними декораціями біля входу. Там же стоїть схожий на примару надувний сніговик. І раптом я здригаюся усім тілом, пригадавши Різдво 2016-го – крики та кров, ціле море крові; відтоді у мої кістки назавжди в’ївся страх, і мені стало остаточно зрозуміло, у якому жахливому становищі я перебуваю.