Читать книгу Душа обирає наосліп онлайн | страница 2

Але ось зашаруділо в телефоні, дунуло, затріскотіло, і – довгождане тремоло в низькому регістрі:

– Марія?

– Марія. Мірабела, – уточнила я. – Це що за дівуля з тобою? Ти, як проводжав мене на метро, часом совість не впустив на рейки?

– Що це ти наговорила мамі? – несподівано напався на мене Юрко.

– Мамі?! Чиїй?

Серце моє гупнуло в кишечник. Певно, то він про мою маму. Ні, я їй усе розповіла про нас, але вона спитала: «А ти не хочеш поговорити з ним?» Невже мама в обхід мене телефонувала Юрчикові чи його батькам?.. Оце таки підло.

Та виявилося, що річ не в тому.

– Моїй мамі, Маріє.

Е, тут уже щось нечисто. І він, і дівуля обвинувачують мене в тому, про що я навіть і не знаю.

– Коли?

– Щойно.

– Щойно, Юрчику, я твоїй мамі нічого не говорила. А тепер скажи-но мені ти: що це за особа жіночої статі користується твоїм телефоном? Ні, я розумію, ти не моя власність, – у цю фразу я намагалася вкласти якнайбільше сарказму, – але просто цікаво.

– А, ти ще не знаєш? – І знову спокійні, аж ласкаві нотки. Але тепер вони видаються мені фальшивими. – Гаразд, я завтра приїду, поговоримо.

– Ти хоч би сказав, де ти.

– У Козині, – відповів. І гукнув кудись удалину: – Та збираюся вже!

– Куди, куди ти збираєшся? – розгубилася я.

– Та це я не тобі. Чекай до завтра.

У мене все в голові перемішалося. Мама… «Ви вже зіпсували стосунки зі свекрухою»… Козин… Я чула про це містечко, там мешкають переважно олігархи. Що серед них робить Юрко?

Я завтра приїду, поговоримо.

Родина їхня не бідувала, але щоб оселитися у котеджі серед депутатів і продюсерів…. Мешкали собі в непоганій, просторій квартирі, батько був великим начальником, не поспішав на пенсію. Може, я щось не знала про їхні доходи? Та й з якого дива мене втаємничували б? Отже, тепер придбали цей котедж, аби відпочивати на старість, а Юрко знюхався з дівчиною їхнього кола, то, щоб позбутися мене, закидає, наче я образила його маму?..

Зажди, Марійко, і вгамуй свою уяву. Він завтра приїде – і ти все знатимеш.

Він. Завтра. Приїде.

Я вже уявляю собі його певну сили постать. Припадаю в думках до його величезних закоханих очей, з яких готова пити сонячні промені від зорі до зорі. Капітулюю, одне слово. Тому що я за ним скучила. Дуже. Тільки я про це – нікому. Завтра святого Миколая, а мені здається – від вересня ціла вічність минула. Але…